“Де пролягають стежки, якими ходили скіфи, козаки, а нині ходимо ми…”
Вже не вперше, втратаючи друзів, розумію, як думки про них допомагають залишатися при тямі, продовжувати робити те, що вважаєш за важливе, не тонути у безнадії, триматися своїх людей, берегти своє коло…
Може, це дивно, бо ж як легко було впасти у відчай, коли ми у лютому цього року ховали Ігоря Павелка. Як гірко було дивитися на молоде обличчя та розуміти, що він ніколи вже не торкнеться родинної своєї вознесенівської груші, не поведе за собою людей, зачудованих історією села, яке любив і знав.
І тому мене в роботі над цікавинками та побутовими історіями нашого міста тримає й те, що я розумію, з якою радістю він би й зараз гортав сторінки архівних документів, вдивлявся б у рукописні рядки метричних книг й ревизських казок… Йшов би своєю забудованою містом Вознесенівкою та бачив, якою вона була сто, двісті років тому…
Сьогодні Ігорю Павелку виповнилося б 45 років.
Його матеріал – передмову до великої роботи, яку він розпочав та не встиг закінчити, ми з істориком та другом Ігоря Валерієм Стойчевим вирішили надати для читачів газети «МИГ». Бо це приклад того, як можна ставитися до своєї родини, до свого рідного села. Може, хтось знайде свою родинну гілочку, яка також проросла з Вознесенівської землі, а когось ця робота надихне на пошуки свого дерева, своїх предків. І кожне нове ім’я збагатить історію Запоріжжя, історію Вознесенки.
Історія моєї родини й Ревізькі казки селища Вознесенки 1806-1858 років
Неможливо знати історію своєї країни, не дізнавшись історію свого роду. На жаль, багато хто починає цікавитися власним родоводом у старшому віці, нарікаючи на те, скільки часу втрачено марно. Адже в більшості країн Західної Європи люди знають своїх предків до п’ятнадцятого, а то й до двадцятого покоління. Наприклад, в Англії генеалогію своєї родини можна простежити на цвинтарях, де у родинних усипальницях зазфіксовані відомості про предків.
На жаль, у нашій країні ці традиції були втрачені. Часто через трагізм радянських часів у нас переривалися добрі європейські традиції вивчення історії своєї родини. Й багато людей просто перестали цікавитися своїм родоводом.
Та мене ж завжди цікавили побут мого народу, його культура, традиції та історія.
Я завжди захоплювався козацькою звитягою, честю та народною мудрістю. Мені хотілося, щоб і мій рід був причетний до славного козацького війська. Тим більше, що ми живемо на землях славетного Війська Запорозького, сини якого – від простого козака до кошових отаманів і гетьманів – назавжди залишили свій слід в історії нашої Батьківщини. Саме Військо Запорозьке відіграло визначну роль в історії української державності.
Тут кожен шматок землі политий козацькою кров’ю, а скелями славетної Хортиці пролягають стежки, якими ходили ще скіфи, козаки, а нині ходимо ми.
Ці місця, оспівані поезією Тараса Шевченка та описані видатним етнографом Яковом Новицьким, назавжди запали мені в душу. Я захоплено читав твори Миколи Гоголя – «Тарас Бульба», «Пропала грамота», роман Юрія Мушкетика – «Яса» та книги інших авторів.
Мене не полишало бажання знати: як тут жили мої предки в ті часи, коли ще не існувало благ сучасної цивілізації? Якими були їхні побут, праця, щоденне життя? Що тут було до появи мого рідного міста Запоріжжя?
У дитинстві часто просив бабусю розповісти про дідів та прадідів: чим вони займалися, як жили. Але її спогадів виявилося замало, щоб задовольнити моє прагнення дізнатися історію власного роду.
До того ж я пригадав, що колись, читаючи роман Юрія Мушкетика «Яса», натрапив на одне зі своїх родових прізвищ – Сироватко. Це теж стало своєрідним поштовхом до пошуку власного родоводу.
Маючи перші відомості, я вирушив до Державного архіву Запорізької області, щоб продовжити дослідження історії своєї родини.
Знаючи із сімейних переказів, що наші предки оселилися на території Олександрівська ще до спорудження Олександрівської фортеці, я розпочав дослідження родоводу по жіночій і чоловічій лінії моєї бабусі – за прізвищами Андрієнко, Сироватко, Христич і Гончаренко.
Я почав із найдавніших доступних джерел – матеріалів перепису населення, відомих як «Ревізькі казки Олександрівського повіту Покровської волості селища Вознесенського за 1811 рік».
На жаль, у цій ревізії моїх основних родових прізвищ не виявилося. Натомість у ревізькій казці за 1816 рік згадуються всі чотири прізвища.
Припускаю, що рід Андрієнків переселився з Полтавської губернії, ймовірно, із сіл Дащенок, Зубівка та Кобеляки.
За №57 записано семейство Івана Артемова Андрієнка, який на той час мав вік 25 років, його дружина Ірина віком 23 роки та донька Анна віком один рік. (Іван Артемович Андрієнко у 1814 році взяв шлюб із донькою удови Марії Ванжули – Іриною Івановою. Першою дитиною й була донька Анна, народжена у тому ж 1814 році. У 1816 році народилася донька Єфимія. На жаль, її подальша доля не простежується, можливо, вона померла маленькою).
Згідно із записом у ревізькій казці 1835 року за №58, родина Івана Андрієнка, якому на той час було 44 роки, зросла. З’явився син Володимир, якому на той час 13 років. Дружині Ірині було 42 роки, доньці Анні – 20, Ксенії – 14 років.
Вдруге Іван одружився у 1847 році у віці 51 рік – із поселянкою села Зубківки Миргородського повіту Полтавської губернії Кристиною Яковлевою Добуховною. Іван Артемович Андрієнко помер десятого квітня 1857 року у віці 65 років.
Володимир Іванович Андрієнко (згідно ревізької казки 1835 року) народився у 1822 році, помер у період з 1880 по 1890 роки. Одружився приблизно у 1843-1844 роки. Дружина Євдокія Власівна (імовірно, її дівоче прізвище – Титова) – селянка з Полтавської губернії володінь поміщика Обоза. На жаль, маю тільки припущення цього факту. Мали 12 детей – сім синів та п’ять дочок. Перша дитина народилася у 1845 році, наймолодша – у 1864 році.
Старший син Федул (Федот) Володимирович Андрієнко (1845 року) мав сім дітей (п’ять синів – Пантелеймон, Павло, Адріан, Андрій та Іван, та дві доньки – Марфа та Ірина).
Савва Володимирович Андрієнко народжений у 1848 році. Більше даних про нього немає.
Васса Володимирівна Андрієнко народилась у 1849-му. Подальша доля невідома.
Тетяна Володимирівна Андрієнко народилась у 1852 році. У 1873-му вийшла заміж за Василія Васильєва Гончаренка.
Анастасія Володимирівна Андрієнко народилася 1853 року. У 1881 році вона вийшла заміж за Йосипа Артемовича Каптюха.
Іван Володимирович Андрієнко народився 1856 року. Його подальша доля невідома.
Меня Володимирович Андрієнко та його брат Леня (близнюки) народилися 1857 року. Меня помер у 1860 році. Подальшу долю Лені встановити не вдалося.
Феодосія Володимирівна Андрієнко народилася 1859 року. Її подальша доля невідома.
Олександр Володимирович Андрієнко (мій прапрадід) народився у 1860 році, помер у 1919-му від тифу. Приблизно в 1893-1894 роках він взяв шлюб із грекинею з Криму Дарією Семенівною Тулос 1870 року народження.
Їхні діти: син Яків 1903 року народження, Іван 1906 року народження, Марфа (моя прабабуся) 1902 року народження, Васса – 1895 року народження, Ксенія – 1907 року народження, Віра – 1908 року народження.
Корній Володимирович Андрієнко народився у 1860-му, помер у 1932 році. У 1883-му одружився із Марією Лук’яновою Кропивкиною. У них з’явилися діти: Михайло – у 1889-1890 роки, Меланія – у 1891-1892 роки, Ілларион у 1901 році, Карпо у 1899 році.
Іустина Володимирівна Андрієнко народилася в 1864 році. В 1888-му вийшла заміж за Григорія Яковлєва Сироватку.
Васса Олександрівна Андрієнко, 1895 року народження, вийшла заміж в 1918 році за Терентія Василєва Горового.
Марфа Олександрівна Андрієнко (моя прабабуся) у 1928 році вийшла заміж за Івана Кононовича Сироватку (це мій прадід). У них з’явилися діти: син Яков в 1932 році, у 1938-му народилася донька Алла (моя бабуся).
Ксенія Олександрівна Андрієнко вийшла заміж за Петра Кондратовича Христича. У них з’явилися діти: Валентина (народжена 30 березня 1933 року), Віктор (25 березня 1945 року), Любов (25 березня 1945 року). Це двоюрідні родичі моєї бабусі.
Майно у діда Олександра Олександровича Андрієнка було таке: хата з конюшнею й клуня. Є відомості, скільки скота й живності залишилося на сімох членів родини по смерті діда: дойних корів – одна, свиней – одна, ялового скота – одне, волів – два.
Мій родовід по лінії Сироватків.
У ревізькій казці за 1816 рік є запис за №142 про сім’ю поселянина Івана Тимофеєва, сына Сироватки, віком 66 років, та його сина Семена, віком 37 років. А також Іванової дружини Устини віком 60 років та його доньки Тетяни віком 25 років.
У ревізькій казці за 1835 рік за №142 є запис, що Іван Тимофеєв, син Сироватки, помер у 1820 році, його син Семен помер у 1824 році, і що у Семена на той час були два сини: Фома віком 17 років та Єфим віком 15 років. Дружина Івана Устина, можливо, померла, а його донька Тетяна вийшла заміж, бо записи про них у графі «Женский пол» відсутні.
У ревізії за 1858 рік за №137 записаний Филимон Фомін Сироватка віком 14 років та його сестра Марія. Так я спомігся побачити основну інформацію про склад родин моїх предків. А також приблизно дізнався їхні дати народження й смерті, тож можу припустити, що вони переїхали із Дащенок, Зубовки, Кобеляк чи Миргорода.
Фома Семенов Сироватка оженився у 1841 році із Пелагеєю Никитиною Гайдашовою. Помер Фома Семенов Сироватка у 1848 році під час епідемії.
Филимон Фомін Сироватка народився у 1841 році, побрався із Олександрою Козьминою Бойченко, помер у 1882 році.
Наталія Филимонова Сироватка народилась у 1864 році, в 1884-му вийшла заміж за Герасима Федорова Рябченка.
Іван Филимонович 1-й Сироватка мав роки життя з 1873-го по 1911-й. У 1894 році оженився із Пелагеєю Іоакимовою Собакаревою.
Феодора Филимоновна Сироватка народилась у 1876 році.
Олена Филимоновна Сироватка народилася в 1879 році.
Конон Филимонович Сироватка (мій прапрапрадід) народился в 1865 році, помер у 1920 році.
Іван Филимонович Сироватка 2-й народився в 1865 році.
Конон Филимонович Сироватка в 1887 році взяв шлюб із Анною Констянтиновою Гайдашевою. У них народився син Артем приблизно у 1888-1889 роки, донька Іустина народилася в 1892 році.
Іван Кононович Сироватка (
- Последние
- Популярные
Новости по дням
15 июля 2026
