Як клаптикове шитво створює велике полотно маленької батьківщини
Останній тиждень у Запоріжжі триває виставка «Гуляйполе – моя маленька Батьківщина». Ще декілька днів можна встигнути увійти у простір, який авторка називає «монументальний текстиль».
На відкритті експозиції ми побачили мініатюрну Катю Беслик, яка створила ці полотна-картини, полотна-декорації.
Наразі мисткиня поїхала, та її силует залишається на величезному полотні навпроти входу в Центр сучасного мистецтва на площі Фестивальній.
Є Катя й на фотострічці.
Та вона відчувається у кожному її руками зшитому клаптику речей своїх рідних, яких довелося вивезти із стражденного Гуляйполя. Нині дві бабусі, дідусь, мама і тато, а також інші родичі родини Бесликів-Білокопитових живуть в Запоріжжі та Києві.
З ними виїхав домашній скарб, який колись зберігався у шафах та скринях. З них зокрема й зібрані величезні полотна, якій створюють мозаїку спогадів та відчуття неповторності минулого.
“У роботах є… ранні речі. Суконьки бабушкині. Є велика кількість клаптиків, особливо яскравих, які я збираю по київських студіях. Із Запоріжжя також отримувала, мені відправляли з однієї з шкіл. Зазвичай я пишу в інстаграмі, й люди присилають або речі, або залишки тканин, я потім ріжу і викладаю”, – розповідала мені Катя. Не сказала – «зшиваю». Бо викладає. Як фарби на полотні, як слова…
Весь час нашого спілкування бабусі – мамина й татова – дивилися залюбленими очима на онуку. Дідусь діловито розглядав експонати. Батьки Каті привезли всі роботи з Києва та допомогли з підготовкою виставки.
“Моя історія про Гуляйполе починається не з міста. Вона починається з людей.
З бабусі, яка щоразу бажає мені миру й щастя та досі запитує, чи знайшла я свою половинку. З тата, який усе життя знаходить вихід навіть тоді, коли, здається, його немає. З дитинства у Темирівці, бабусиного борщу, роботи на городі, черешень, винограду й довгих літніх днів.
Саме ці люди сформували моє відчуття Батьківщини.
Коли я почала працювати над виставкою «Гуляйполе – моя маленька Батьківщина», зрозуміла, що не можу розповідати лише про місце. Бо без людей воно було б лише точкою на карті.
Тому ця виставка стала дуже особистою. У ній – спогади моєї родини, голоси близьких, історії, які живуть у пам’яті. Через них я намагалася зберегти те, що війна не здатна відібрати: нашу пам’ять, нашу ідентичність і зв’язок із рідною землею.
Серед експозиції – історії моєї бабусі Галини та тата Юрія. Вони не є героями в звичному розумінні цього слова. Вони – люди, які своєю щоденною працею, турботою та любов’ю створили для мене відчуття дому, яке я несу із собою.
Мені дуже хочеться, щоб, читаючи ці історії, кожен пригадав своїх людей. Тих, хто навчив любити рідне місце, хто передав прості життєві цінності, хто й сьогодні залишається нашою внутрішньою опорою”, – у словах Каті Беслик стільки любові, що розумієш, на чому тримається її родина.
Це про білу експозицію, про окремий зал-присвяту кожній рідній людині.
Б
ілі речі Катя привезла ще із доступного нам Гуляйполя у 2023 році. І створила 11 історій.
“Виставка про родину зроблена настільки універсальною мовою, що буде зрозуміла всюди у світі”, – говорю я Каті. – “Так, цей проєкт бачили у 2023-му в Литві”, – відповідає вона.
Мабуть, його можна везти далі світом. І це може змінити ставлення до речей, до рідного спадку, до війни…
На виставці я була декілька разів. Вперше ми були з подругою, яка має емоційний погляд на життя. І Любов Хорошилова написала: “Від виставки Катерини Беслик в мене відняло мову. Одразу. З порога. Те, що вона з нашого Гуляйполя і створює те, що зрозуміють люди на всій планеті дивує найбільше! На відкритті були присутні її бабусі і дідусь, яки втратили там свої родинні гнізда і переселилися у Запоріжжя. Кожному з них вона присвятила унікальні білі роботи. Прошу прочитайте те, що біля кожної вона написала. Це мені пропалило серце”.
Масштабні полотна створюють статичний простір. Та можуть сприйматися й як декорації… Виявилося, що так і було, і у великій інсталяції навпроти входу, яка й має назву «Перформенс», в Києві відбувалася майже театральна подія. “Ми створили сет на 15 хвилин разом із дівчатами з музично-театрального проєкту Mariia&Magdalyna. Я говорила, вони співали…” – розповіла Катя.
Мені ж хотілося переселити сюди виставу «Досвід» театральної платформи «Дім актора», бо спогади й виринають з глибин пам’яті, коли погляд торкається матерії речей.
Ці декорації могли стати сценографічним оздобленням історії про украдене щастя бути вдома.
“Моє зовнішнє Гуляйполе – зруйноване – сіро-попелеве, де вже стіни з червоними шпалерами, що колись я обирала, змішуються з землею під дощем; моє внутрішнє Гуляйполе – де на коні бігти зі всієї впертості через степ, вразливо-бунтівне, кольорове і монументальне”, – написала Катя, пояснюючи своє ставлення до рідного коріння.
Виставка Катерини Беслик вкотре мене переконала, що непотрібних речей не буває. Вони потрібні чи комусь іншому, чи тобі на клаптикове шитво з твого життя або з життя родини.
Ця думка не полишає з виставки Каті Беслик.
І вона повертає мене… до моєї нині окупованої Нової Каховки. До клаптиків, що мені віддала тітка, яка працюювала на швейній фабриці у Миколаєві. З тих безцінних шматочків недоступного крімплену можна було пошити сукню для ляльки. А ще можна було таємно відрізати шматочок від захованого на нижній полиці мережива. І його колись вже ні на що не вистачить…
Мама сприймала тканини як скарб, фанатично, і мене привчила ходити до магазину тканин та мріяти. А потім купити щось впритик та побачити, як попри це донька швачки має юбку з тої тканини, з якої мені пошили плаття…
А свекруха моєї подруги була директоркою тканевої бази. І я наразі й не витримаю того рівня безнадійно пекучої заздрості, якій тоді не було виходу…
Вихід був лише в тому, що стосики тканин втратили сенс разом із відходом радянщини з її обмеженнями, записами у чергу й дефіцитом по телефонному дзвонику.
І з’явилися замість пальт невагомі імпортні куртки та джинси-банани замість чеських костюмів…
Ось куди мене завело це споглядання на монументальне клаптикове шитво минулого.
Згадалося усе. Ми з Катею Гончаренко – а ми новокаховчанки – приходили декілька разів на виставку про Гуляйполе та згадували наш Палац культури з гобеленами та стелею, яку розписав Борис Піаніда… Місце, куди я ходила на курси шиття, намагаючись перетворити на досвід пошиття одягу для пупсіка з вкраденого мережива та шматочків крімплену…
І це я ще не написала про мамине захоплення печворком. Про десятки речей, перероблених з великих на маленькі, дитячі, а потім, саме завдяки клаптиковому шитву, на щось креативне для себе.
Ми поговорили з Катею Беслик про наші таланти, бо війна та евакуація поєднала мене з кількома жінками з Гуляйполя. Всі вони – учасниці творчого життя в зруйнованому у 2022-му Гуляйпільському КСК: вели гуртки, співали, були акторками та режисерками театральних колективів. Валентина Жовніренко, Валентина Николенко, Тетяна Кошелєва, Віта Колодяжна, Валентина Персань…
“Таланти, яскраві люди, – розповідаю я Каті свої спостереження. – А пологівські жінки усі красиві. Та в чому ви бачите феномен Запорізького краю?
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки, Миколи БАРИШЕВА та Любові ХОРОШИЛОВОЇ
Виставка триватиме до 18 липня, з середи по неділю, з 10.00 до 19.00.Центр сучасного мистецтва, бульвар Центральний, 3.
Вхід вільний.
* За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією
- Последние
- Популярные
Новости по дням
14 июля 2026
