Невизначена втрата: нові виклики для психологів

09.05.2024, 13:32 mig.com.ua

«Знайти. Неможливо забути» – триває інформаційна кампанія в межах проєкту «Ми не одні, допомога поруч», ініційованого ГПО «Егіда-Запоріжжя» для підтримки родин безвісти зниклих під час війни у Запорізькій області. Поглибити знання щодо теми невизначеної втрати покликані тренінги для соціальних фахівців, працівників ТЦК та слідчих, які напряму працюють з родинами зниклих безвісти – як цивільних осіб, так і військових. До тренінгів долучаються психологи, юристи, медіатренери.

Про свій досвід роботи з темою втрати і горя ведучій віжн-радіо « На дотик» Ользі Вакало розповіли психологині проєкту: Вікторія Геращенко (Запоріжжя) та Юлія Макаренко, представниця Міжнародної асоціації психологів ( Київ).

Кор.: Наше суспільство не готове сприймати інформацію про невизначені втрати, люди здебільшого не знають, як співчувати і воліють не дотикатися до цієї теми. Яке ваше ставлення до цього як психологів?

Вікторія Геращенко: Я чула і чую про такі випадки. На цьому наголошують і ті мої клієнти, які звертаються по допомогу. А ця допомога потім перетворюється на супроводження, тому що дійсно родичі зниклих безвісти перебувають у надзвичайному розпачі, у горі, переживають шок. Перша інстанція, до якої вони звертаються, це ТЦК і ( буду казати правду) не дуже приємні зустрічі у людей, на жаль, там відбуваються. Розумію всі нюанси роботи ТЦК, але мені як психологу хочеться наголосити на тому, щоб на якийсь момент працівники таких Центрів «включали свою людяність», бо це досить важливо.

Кор.: Пані Юліє, що скажете ви? Ось цей момент – переживання втрати і горя – як суспільству це донести, особливо якщо йдеться саме про невизначену втрату?Юлія Макаренко: Війна – це випробування для кожного і кожної з нас. Люди змушені покидати свої домівки, вони втрачають будинки, майно, а тут ще і невизначена втрата – це взагалі жах. І для всіх, хто з цим стикається, це дійсно випробування на людяність. Суспільство не готове до таких втрат, а ще і до таких великих, тому дуже важко це витримати.

Людина в стані розпачу як зазвичай реагує? Вона або закривається в собі, або виявляє агресію. І тут треба думати насамперед, як допомогти собі? Чому людина роздратована? Чому вона не витримує навантаження? Якщо кожна людина почне щодня піклуватись про себе, думати про свій стан, робити вправи на дихання або легку зарядку – це її структуруватиме і заспокоюватиме. І коли соціальний працівник прийде на роботу, він не буде таким роздратованим. На тренінгах в межах проєкту ми надаємо алгоритм таких дій, аби людина змогла себе якось підтримувати, навчаємо, як треба поводитись з тими, хто переживає невизначену втрату.

Кор.: А ще ми переживаємо такий важкий перехід від війни короткої, на яку ми так сподівались, до війни довгої – про яку говорили і попереджали, тому цей перехід надзвичайно болісний. Розуміємо, наскільки і вам сьогодні важко, бо психологи пропускають горе і втрату через себе. Чи були ви готовими до цього?

Вікторія Геращенко: Війна почалася з 2014 року, психологи ще тоді почали навчатись. Взагалі, ми змінили сам ракурс психології. Раніше це були 45 академічних хвилин у приміщенні, а зараз, з початком війни, ми почали спілкуватися з людьми на лавочці на вулиці чи в укриттях. І вже немає цих сталих рамок, я за себе скажу – я більше йду за клієнтом, весь час поруч з ним.

Кор.: У мене до вас, пані Юліє, питання як до психологині Міжнародної асоціації психологів, чим може бути корисним нам досвід з інших країн, з інших спільнот? У кого варто вчитися?

Юлія Макаренко: В українців. У нас найбільший досвід зараз. Українські психологи найбільш досвідчені, бо ми дуже швидко адаптувалися.

Кор.: Ми фокусуємося на темі допомоги родинам близьких, тих, хто шукає. Тут є різні ступені болю – коли зовсім нічого не відомо або відомо, що в полоні, або, коли відомо, що людина загинула. Що в цій темі для вас є новим і складним?

Вікторія Геращенко : Зниклі безвісти – найважча втрата, тому що людина наче перебуває у підвішеному стані: немає визначеності ні в часі, ні місця в просторі, тому найголовніше, що допомагає – повернути людину в реальність. Головне – стабілізувати родину на цьому етапі, хоча завжди перемагає надія, яка і тримає.

Кор.: А чи вмотивовані ті, хто бере участь у тренінгах щодо теми невизначної втрати?

Юлія Макаренко: Звісно, що вмотивовані. Одна справа, якщо до тебе, як соціальної фахівчині, приходить людина і ти не знаєш, що з нею робити, куди бігти і як реагувати. А інша – ти вже знаєш, що з нею відбувається, як вона буде реагувати і чим насамперед ти можеш їй допомогти.

Вікторія Геращенко: Спілкуючись з такою людиною, перше, що треба сказати: мені дуже сумно, що з вами таке сталось. Не треба згадувати про власний досвід втрат, тому що це не сприймається людиною, яка в травмі. Не треба коментувати події, надмірно фантазувати, припускати, що станеться якесь диво. Треба весь час перебувати в реальності.

Кор.: А як бути з дотиками і обіймами?

Вікторія Геращенко: Треба запитати людину: чи можу я тебе обняти? Якщо вона замкнена, треба запитати, чи можна їй допомогти. Слід бути дуже терплячим, бо людині дуже важливо проговорити всі нюанси історії зникнення близького родича. Не треба змушувати людину швидше щось забути чи звикнути, бо у неї є свій час для прийняття, для вирішення, для осмислення.

Людмила ДОЛЖЕНКО, фото Андрія АЛІМОВА