Як виглядає оновлений музей Булгакова на Андріївському узвозі

20.04.2024, 08:39 mig.com.ua

Співробітники київського Музею Булгакова bulgakovmuseum.com відновили експозицію, надавши йому історичного звучання.

Екскурсія музеєм Булгакова – це занурення в історію Києва та України більш ніж сторічної давнини.

Акценту на події 1917-1921 років, посеред яких опинилися мешканці будинку на Андріївському узвозі, 13А, досягли завдяки художньому оформленню – розписами сходів, зеленкуватою камуфляжною тканиною на стінах, що закрила білий фон, надавши тривожного звучання.

Новий інтер’єр перегукується з виставкою «І раптово, і грізно настала історія», яка працювала в музеї з 7 лютого. “Як і в першій чверті ХХ ст., головна історія для нас сьогодні – війна. Ми не лише живемо в умовах війни, ми аналізуємо її та вивчаємо. Події минулого – урок, погано засвоєний нами свого часу. Тому Перші визвольні змагання так потужно нагадують про себе сьогодні…” – на такі питання шукали відповіді у свідоцтвах часу співробітники, щоб проілюструвати ними експозицію.

У есеї «Київ-місто» Булгаков дуже чітко вказує на початок новітньої історії: “…раптово, і грізно настала історія. Я абсолютно точно можу вказати момент її появи: це було о 10 годині ранку 2-го березня 1917 року…”

Нагадаю етапи революції 1917–1921 років:

березень 1917-го – квітень 1918-го. Утворення та діяльність Української Центральної Ради, проголошення її Універсалів;

29 квітня – 14 грудня 1918-го. Правління гетьмана Павла Скоропадського;

грудень 1918-го – листопад 1921-го. Встановлення влади Директорії УНР, розгортання та придушення масштабного повстанського руху.

Тож, у меморіальному музеї, розташованому в типовій міській квартирі початку ХХ ст., зіштовхнулися два світи: звичайної київської родини та України доби Перших визвольних змагань. Ці світи доповнюють одне одного, вряди-годи перебувають у конфлікті, або існують паралельно.

З фондів музею до експозиції включено документи та фотографії, які ілюструють складне полотно подій, в якому жили мешканці будинку.

Сестри Михайла Булгакова та їхня кімната

З’явилося в одній з кімнат [де жили сестри письменника] фото Надії Суровцевої, журналістки, перекладачки, яка працювала в уряді УНР, Української Держави Павла Скоропадського, яка провела тридцять років у таборах, як жертва репресій проти учасників боротьби за незалежність України.

У великій кімнаті, де обідала та пила чай велика родина Булгакових, можна побачити сімейний посуд у серванті, маленький самовар «егоїст» – на одну персону, фото матері письменника, Варвара Михайлівна в оточенні сімох дітей. А навпроти на стіні – портрети Павла Скоропадського та інших діячів української влади, та відео параду на площі біля Софіївського собору, зовсім поруч із Андріївським узвозом.

Ось кабінет, в якому медик-Булгаков приймав пацієнтів – тут фото батьків та першої дружини Тетяни Лаппи, яка причетна й до лікарської діяльності чоловіка [до речі, її нащадки згадані на великому інформативному пано на вході до квартири, посеред інших благодійників музею].

Ось вікно, за яким… герой «Білої гвардії» Ніколка ховав браунінг: “Представьте себе великолепное ущелье в аршин, темное и невидное даже с улицы, и не доступное со двора ни для кого, кроме разве случайных мальчишек…”

“Николка высунулся до половины в черное обледенелое пространство и зацепил верхнюю петлю за костыль. Коробка прекрасно повисла на двухаршинном шпагате. С улицы заметить никак нельзя, потому что брандмауэр 13-го номера подходит к улице косо, не под прямым углом, и потому, что высоко висит вывеска швейной мастерской. Можно заметить только если залезть в щель. Но никто не залезет ранее весны, потому что со двора намело гигантские сугробы, а с улицы прекраснейший забор и, главное, идеально то, что можно контролировать, не открывая окна; просунул руку в форточку, и готово: можно потрогать шпагат, как струну. Отлично”.

Ось там він висів, той браунінг, та недовго… Бо війна є війна.

Занурившись на декілька хвилин у знайомий текст «Білої гвардії», знову відчула, що Булгаков та радянська влада, яка його використала, таки винні переді мною. Та і самостійно, а тим більше – добре проілюстровано музеєм, маю свої власні уроки історії, не нав’язані ходою в ногу. І кожен має це робити, щоб знати. А не бити своїх. Бо замість бити своїх краще вчити недовивчене.

Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки