Наш веб-сайт использует файлы cookie, чтобы предоставить вам возможность просматривать релевантную информацию. Прежде чем продолжить использование нашего веб-сайта, вы соглашаетесь и принимаете нашу политику использования файлов cookie и конфиденциальность.
Про що свідчать культурні наративи часів війни? Чому українська мова перетворилася на домінанту, навколо якої нація стала в оборону? На яких підвалинах зросте з руїн нова Україна і про що вона? Про це, та багато про що інше — у розмові Newssky з відомим українським філософом та публіцистом Валентином Ткачем.
У чому секрет блискавичної популярності слів: «Батько наш — Бандера, Україна — мати, ми за Україну підем воювати…?»
Будь-який міф, його стійкість, визначається спонтанними порядками, які його живлять. Спонтанні порядки при їх формуванні та подальшому існуванні відображають логіку оточуючого світу. В нашому випадку спонтанними порядками є книги, оповідання, пісні, усні перекази, байки, анекдоти тощо.
Пісня «Батько наш — Бандера, Україна — мати» це той випадок, коли логіка, яка визначала спонтанні порядки міфу Степан Бандера, увійшла в резонанс з логікою сьогодення — готовністю дати відсіч ворогу. Так виник новий спонтанний порядок — пісня «Батько наш — Бандера, Україна — мати», який безумовно доповнить сам міф Степана Бандери.
Слід розуміти, що при зміні логіки відбуваються трансформації спонтанних порядків. Відтак проходить і доповнення самого міфу, його видозміна.
Логіка сучасних подій, які ми переживаємо, а це — логіка небаченої війни, безумовно призведе до формування нових і модифікації старих спонтанних порядків, а, отже, і міфів, які вони підтримують. Це буде стосуватися і міфу «Степан Бандера». Він доповниться, але й зміниться, переосмислиться його суть, яку ми знали досі. Хоча б тому, що нова логіка має відобразити ті взірці великої допомоги і братньої підтримки, яку отримала Україна від Польщі, а українці від поляків. А ще й тому, що ми маємо приклади масового, народного героїзму, а не лише лідера, командира, бійця.
Міф Степан Бандера повинен змінитися ще хоча б тому, що як переосмислення історії він повинен у основу взяти правдиві факти, а не ІПСО, що походять з кабінетів НКВС, КДБ та ФСБ. І ми усі це повинні зробити, бо правда завжди перемагає. А наша війна — це війна за Правду.
Я розумію, що для мільйонів українців Степан Бандера є видатною історичною постаттю і погоджуюсь з цим. Але моїм героєм є безіменний вояк УПА. Колись я навіть написав з цього приводу вірш — теж, такий собі, спонтанний порядок.
Воякам УПА.
Ви ще з нами, живі, отже спасете когось,
Ваші очі на фото горять, тож світло розвою не згасло.
Нові люди прийдуть, їх збере невигубний ваш голос,
Сторч піднімуть знамена й здійснять ваші мрії і гасла.
Вже у наших полях і лісах панує ваш дух,
Наша нива плекає, вами засіяний колос,
Через роки тортур, через море небачених мук
Ваша пісня лунає та чути нескорений голос.
І, коли на порозі воріт, на останній межі,
Ви складете на суд свої справи і власне сумління,
Кожен скаже: «Я грішний був, Боже, — прости, —
Світ ламав нас і гнув, але я не ставав на коліна».
У далеких лісах, у безкрайніх небесних полях,
Де прощають усіх, хто любив і не йшов проти Бога,
Ви знайдете розраду, бо вкажете правильний шлях,
Тим, хто далі піде, кого кличе в майбутнє дорога.
04/09/09
Наше завдання, щоб жоден герой цієї визвольної війни вже не залишився безіменним і непохованим.
В одній зі своїх статей ви згадали слова Соломона, що нещастя — це вибір. Тобто все є результатом вибору…Виходить, що ми самі обрали війну?
Ваш висновок лінійний, до того ж, вирваний з контексту. Звернемося до самої цитати: «Що сіяли, те і збираєте. Нещастя — це ваш вибір». Відтак ми побачимо, що українці сіяли не війну. Війну нам нав’язав сусід зі збоченим світоглядом і світосприйняттям. Ось тут і виникла точка вибору для українців: «Війна або ганебне поневолення і смерть нації». Українці обрали спротив. А сама цитата Царя Соломона безпосередньо стосується якраз росіян. Їм усім ще доведеться зібрати плоди свого вибору. До речі, не вперше в історії.
Як державна мова може легітимізувати людину? Зокрема, йдеться про Україну…Чому в Україні може бути лише одна державна мова? Чому досі ця проблема є актуальною? В який спосіб можна простежити зв’язок ефективності життя в Україні з державною мовою?
Узгодимо сенс понять. Але почнемо з метафори. Державну мову можна порівняти з годинником, точним часом, календарем. Вона, державна мова, як і хронометри, синхронізує соціум. Заберіть у людей точний час і календар, і суспільство розпадеться, воно стане неспроможним формувати солідарні дії, консолідувати свої зусилля, координувати окрему роботу в спільні проекти. Тільки уявіть собі, що станеться з поїздами, літаками, супутниками, підприємствами, електростанціями тощо, якщо зникне міра часу. Та й у побуті — як закохані призначатимуть побачення?
Натомість, просто мова — це, в такій метафорі, є час взагалі: незбагненна суть, яка є водночас спільною і приватною, локальною і вічною, повною і відкритою. Державна мова — це її «хронометр», міра, форма суспільних інституційних взаємин, яка їх легалізує.
Мова — це спонтанний порядок, що виник еволюційно з логіки існування (виживання) народу. До прикладу: у народів крайньої півночі є більше десяти окремих визначень стану снігу. В той же час, для жителів екваторіальних широт надмірним є і кілька, бо вони ніколи його не бачили.
Якщо спробувати в загальному сформулювати мету мови спілкування, то її головне завдання це легітимізація людини.
Легітимність людини — це етична, оціночна характеристика, це довіра й прийняття людини суспільною свідомістю. Це виправдання дій людини, виходячи з моральних критеріїв, уявлень про добро, справедливість, порядність, совість, що культивуються в суспільних стереотипах. Легітимність людини зазвичай визначає її соціальну роль. Що значиміша така роль, то авторитетніша й ефективніша людина в суспільних відносинах.
Державна мова — це нав’язаний порядок, як і будь-яка міра. Головне її завдання — це легалізація людини та її ініціатив, які можуть проявлятися як індивідуально, так і в солідарних діях груп, спільнот, акціонерних товариств, профспілок, партій тощо.
Легальність людини — це юридичне її обґрунтування, її відповідність існуючим в державі правовим нормам. Це формально-юридична і тому етично нейтральна характеристика людини. Легальність людини може закріплюватися певним соціальним статусом. Форми легалізації людини визначає законодавство країни, що задає правила та норми, наприклад: Свідоцтво про народження, Паспорт, cвідоцтво про шлюб тощо. Легалізація людини включає в себе її права власності, авторські права, різноманітні довідки, патенти, звання та інше.
З зазначених відмінностей стає зрозумілим, що в країні може бути багато, в залежності від ситуації, мов спілкування (етика), але державною мовою має бути лише одна (закон). Етичні норми завжди пластичні (мова спілкування має діалекти), в той час як закон завжди має бути однозначним (державна мова послуговується Правописом, а тому уникає розбіжностей).
Той, хто пропонує інше, або плутає поняття, або свідомо вносить розгардіяш.
Є неосяжний світ звуків. Але й він має свою «державну мову» — ноти. Звичайно, що можна грати «на слух», але, щоб отримати симфонію оркестру як осмислені солідарні дії музикантів, ми повинні запровадити для виконавців спільну міру й реалізувати її на партитурі — легалізувати, зробити вказівкою до обов’язкового виконання.
Якщо ми говоримо про згуртовану й ефективну спільноту, то розуміємо, що в ній не може бути двох різних секунд, різних нот «до», різних кілограмів та метрів. Водій автомобіля з правим кермом, що потрапляє на материк, не вимагає для себе окремих ПДР — «державної мови» автомобілістів. Державна мова — це координатна сітка соціуму, яка уберігає його від розпаду й тримає в симфонії дій, здобутків та планів.
В цьому сенсі варто завжди пам’ятати стародавні застороги і настанови.
«Не буде в тебе в торбі твоїй подвійного каменя до ваги, великого і малого, не буде тобі в твоїм домі подвійної ефи, великої і малої. Камінь до ваги буде в тебе повний і справедливий, ефа буде в тебе повна і справедлива, щоб продовжилися дні твої на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі». (Повторення Закону 25:13-15)
Ось у цьому контексті українцям і варто згадати засторогу і настанову Царя Соломона щодо правильного і неправильного вибору.
Які чинники охоплюють поняття легітимності людини в Україні? Чи впливає легітимність індивідуума на його соціальну роль?
Для початку домовимося про сенси понять. Соціальна роль людини виникає з легітимності. Її соціальний статус є продуктом легальності. Повторимось.
Легітимність соціальної ролі, — це етична, оціночна характеристика, це довіра і прийняття ролі суспільною свідомістю, це виправдання дій людини виходячи зі своїх моральних критеріїв, уявлень про добро, справедливість, порядність, совість. Роль сприймається без примусу на основі згоди. Легітимна соціальна роль, як соціально-психологічне явище, — авторитетна і ефективна.
Легальність соціального статусу, — це здебільшого юридичне його обґрунтування, його законність, його відповідність існуючим в державі правовим нормам, це формально-юридична і тому етично нейтральна характеристика людини. Форма легалізації статусу — законодавство країни, що задає правила і норми. Навіть здобутий за згодою, соціальний статус завжди залишатиметься примусовим. Безумовно, що соціальний статус має й інші ознаки, але ми акцентуємо увагу на його формалізованій стороні.
Відтак, вважатимемо, що роль легітимізується суспільством, а статус легалізується державою. Зрозуміло, що це не повні їх характеристики: соціальна роль — це свобода пошуку та імпровізацій, статус — це сукупність визначених обов’язків і прав.
Коли людина шукає своє унікальне призначення, свою соціальну роль, а натомість здобуває фіксований соціальний статус, то завжди виникає конфлікт.
Цей конфлікт знаходить найрізноманітніші прояви, а виходи з нього можуть бути найнесподіванішими.
Сучасний стан людини, за багатьма ознаками, теж можна визначити як статус без ролі. При цьому, навіть якщо соціальний статус є динамічним, він такий вже не в сенсі можливості «росту», а в сенсі розмитості ознак, що його визначають. Соціальна роль людини при цьому ніби і зберігається, але вона позбавлена індивідуальност
